nik_adams

"А можна, доки ви пишете, я розкажу вірш? Я вам не буду заважати?" "Та ні, читайте будь ласка...", - незмигнувши оком, абсолютно нейтрально сказав я. Ніби все життя тільки тим і займаюся, що о 2-й годині ночі слухаю вірші в кімнаті з покійником. На світі вистачає божевільних. Зрештою, мені хоч хороводи навколо неї води чи нижній брейк крути, твоя ж мати... Ні, я звісно ж розумію - 94 роки, бабуся відмучилася, останні півроку ноги сантиметр за сантиметром зжирала гангрена, але вірші?.. А жінка тим часом почала читати. Склавши долоні на колінах, дивилася кудись убік під стелю, хитала в ритм ногою. То був нехитрий віршик про рідне село покійної бабусі, про те, як вона народилася, виросла, пережила війну, одружилася, народила дітей, втратила чоловіка і знайшла ще одне кохання. Веселі, дотепні строфи про бабусине життя закінчувалися тим, як на мамин дев'яносторічний ювілей з усіх усюд- і з ближніх міст, і з Росії, і з Білорусі з'їзджаються всі її п'ятеро дітей, "і москвич Петро, і Тетянка з Вітебська". Власне, вірш і був складений дітьми до вже згаданого ювілею матері. Весь цей час інша дочка, теж вже не молода жінка, ходила туди- сюди кімнатою, торкалася речей, час від часу підказувала сестрі підзабуті рядки. Я на той час вже все своє дописав і мовчки слухав вірш. Хто зна, може так і треба...

Posted via m.livejournal.com.