Соркін або Що робити

[nik_adams]

Український сегмент ЖЖ знелюднів. Рідкі пости, мляві коментарі. Зайдеш куди-небудь, грайливо простягаючи вже підгулявшу кутю, намагаючись розворушити підгулявшими жартами, мовляв, чого кислі такі, свято продовжується! Ні, відмахуються немов від набридливої мухи, іронізують, ледь стримуючи роздратування. За інших обставин так і подумав би, що лежать всі, як удави, перетравлюючи різдвяну шинку та ковбик і набридливе дзизчання в цій ситуації мало доречне. Але знаю, що зараз не це. Зараз- Соркін. Соркін... Соркін... Соркін... Бо вже набридло почувати себе собакою, яка гавкає на караван, що мовчи, з гідністю прямує мимо. Собаки втомилися і знесилено дивляться на верблюдів. Справді, скільки ж можна? Президент з двома судимостями, прем'єр- міністр- росіянин, міністр оборони- росіянин, міністр освіти- українофоб. Тепер ще й голова Нацбанку не лише росіянин, але й близький родич керівництва "Газпрому". Можна, звичайно, пофантазувати, що Соркін- наш Павлік Морозов, якого ми ще будемо оспівувати в думах, але давайте дивитися правді у вічі- ми впевнено і невідворотно прямуємо в обійми північно- східного брата. Не зважаючи на всі запевнення діючих керманичів про європейський курс і власну недовіру- тут вже все їхнє, невже ж вони своє комусь віддадуть? Вже віддають. Ще кілька років і будемо в Митному союзі, а більшого Москві й не треба поки що. Чи буде нам гірше? В економічному плані- ні. Дешевий газ, пільгові умови на величезних ринках збуту, де, на відміну від Європи, нашу продукцію ще потребують. Кредити і дотації. До нас навіть не будуть ставитися як до окупованої країни, бо вони нас іншим народом не вважають. Навпаки, будуть, як Чечні, давати багато грошей, щоб сиділи ситі і задоволені та не рипалися. Що ми втратимо? Та майже нічого. Лише себе і почуття власної повноцінності. Варто нам буде лише десь обмовитися, що ми і самі класні пацани, як нам тут же й нагадають, як ми погралися в незалежність, нічого не досягли, все зруйнували і прибігли проситися назад.

Comments

[dandorfman.livejournal.com]

Этот текст выглядит для меня убедительным:
http://vz.ru/opinions/2013/1/15/615974.html
Как Ваше мнение, Вы лучше меня можете это оценить.
Колы забажаете видповидаты, на украйиньский мови, будь ласка.

[nik-adams.livejournal.com]

Думки викладені дещо сумбурно, але їх суть я зрозумів. Це справді важлива і нагальна проблема. Я був пожартував, що суть української національної ідеї- пишатися тим, як багато нас гнобили. Справді, наша історія- це історія помилок і поразок. Плюс до цього ми маємо таке ж нерадісне сьогодення і малообіцяюче майбутнє. Постійне повернення до минулого, хай то козаччина, Радянський Союз чи повстанський рух УПА- це спроба знайти точку опори в минулому, щоб відштовхнутися від неї і випливти на поверхню. Поки що це у нас погано виходить. Всі спроби сформувати нову національну ідею, яка б була близькою для більшості, зазнають поразки. Ми чомусь не можемо подолати свій комплекс меншовартості. Можливо тому, що формування національної ідеї- це справа національної еліти (знову до неї повернулися). Як політичної, так і культурної. З політичною елітою все ясно- їй пофіг. Культурна еліта безсила. Їх постмодернізм шукає відповіді і переосмислення в минулому, а знаходить лише безнадію. Автор має рацію- потрібно шукати нову концепцію, відштовхуватися від того що маємо, залишаючи непотрібне і деструктивне в минулому, забираючи з собою те, що робить нас сильними, потрібними собі і іншим народам. Один єдиний раз, коли ми справді відчули себе справді нормальними людьми, без ніяких "але"- це було Євро-2012, коли ми довели світу і найголовніше собі, що ми таки чогось варті. Шукати відповіді треба десь тут.

[dandorfman.livejournal.com]

>Один єдиний раз, коли ми справді відчули себе справді нормальними людьми, без ніяких "але"- це було Євро-2012

Дякую за видповыдь.
А як же померанчева революция?
Це не був новый тренд крайины?

[nik-adams.livejournal.com]

Був, але не довго:). Це та подія, значення якої можна буде повністю оцінити лише через певний відрізок часу. Натомість зараз він розглядається швидше як найбільше розчарування. Подія, яка мала б стати нагадуванням людям, про те, що вони справді можуть впливати на своє життя і події в державі, навпаки лише посилила переконання, що нічого змінити не можна.