Сьогодні, 09.08.2014 року, близько 04 год. 45 хв. невідомі обстріляли музей авіації в м. Конотоп, Сумської області. Стріляли швидше за все з гранатомета, пролунало кілька досить сильних вибухів, останній потужніший, мою п'ятиповерхівку, що знаходиться метрів за 200 від місця події відчутно струснуло. Постраждали кілька експонатів музею, списані гелікоптери. Серед мешканців міста призовного віку часто зустрічаю таку позицію, що, мовляв, взагалі- то я патріот і коли ті придурки прийдуть до нас, то я обов'язково піду захищати своє місто, свою домівку. Але їхати на Донбас -- зась, хай самі вирішують проблеми, які вони ж і створили. Вибухи, що останнім часом лунають вже по всій Україні доводять хибність цієї точки зору. Якщо не зупинити цю заразу на сході, то коли тут теж почнеться війна і ракети летітимуть в житлові будинки щось захищати вже буде пізно.

Отже, Двое в комнате, я и Путин -- изображением на экране телевизора иностранного производства. Володимир Володимирович хитро мружить око, посміхається чи то в пишні грузинські, чи то в куцуваті німецькі вуса, відразу й не розбереш, і неквапом починає розмову. "…напомню, пользуясь терминологией ещё царских времён, это Новороссия: Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена, это всё территории, которые были переданы в Украину в 20-е годы советским правительством. Зачем они это сделали, бог их знает. Это всё происходило после соответствующих побед Потёмкина и Екатерины II в известных войнах с центром в Новороссийске. Отсюда и Новороссия. Потом по разным причинам эти территории ушли, а народ-то там остался. Да, сегодня они граждане Украины, но они должны быть равноправными гражданами своей страны, вот в чём всё дело. …вопрос в гарантиях для этих людей",- переконливо доводить він і перші кілька хвилин я справді не знаю, що йому заперечити. ( Продовження розмови )

Posted via m.livejournal.com.

Двісті років тому в маленькому селі на Київщині з'явився на світ той, кому судилося стати духовним лідером свого народу. Неймовірна доля. Ще в досить молодому віці Шевченку, завдяки його непересічному малярському таланту вдалося втілити блакитну мрію будь- якого хохла -- кріпацький син став не лише вільною, а й шанованою в Петербурзі людиною, отримав можливість отримати пристойну освіту і, зрештою, ставши новим Гоголем, доживати в багатстві і почестях "во славу Российской империи". Та, здавалося б, упіймавши бога за бороду, обрав інший шлях- залишився вірним собі, своїм переконанням і своєму народу. В його поемах і віршах Україна перестала бути декоративно- елегійною Малоросією, краєм вишневих садків, карооких дівчат, вареників та козацьких оселедців. Вона повернула собі свою історію, своїх героїв, свою ганьбу і славу, повернувшись на шлях формування своєї нації і мови. ( Read more... )

Може порадите щось хороше почитати? Жанр твору, час написання, національність автора мене не цікавлять, має значення лише майстерність написання. Ну, є ж у вас свій власний Золотий Фонд? Надійні руки і порядність читача гарантую.

Posted via m.livejournal.com.

Як ви вважаєте, якщо я отак просто візьму і не дочитаю "Мобі Діка", а візьмуся, скажімо за Дяченків я все ще буду гідним носити почесне звання інтелігентної людини?

Posted via m.livejournal.com.

"А можна, доки ви пишете, я розкажу вірш? Я вам не буду заважати?" "Та ні, читайте будь ласка...", - незмигнувши оком, абсолютно нейтрально сказав я. Ніби все життя тільки тим і займаюся, що о 2-й годині ночі слухаю вірші в кімнаті з покійником. На світі вистачає божевільних. Зрештою, мені хоч хороводи навколо неї води чи нижній брейк крути, твоя ж мати... Ні, я звісно ж розумію - 94 роки, бабуся відмучилася, останні півроку ноги сантиметр за сантиметром зжирала гангрена, але вірші?.. ( А жінка тим часом почала читати )

Posted via m.livejournal.com.

15 лютого 2013 року активісти ВО "Свобода" на чолі з народним депутатом Ігорем Мірошніченком зруйнували пам'ятник В.І. Леніну в центрі міста Охтирка, Сумської області. В селі Жовтневе, Решетилівського району, Полтавської області обезголовили скульптурну групу "Ленін і Крупська", причому Надію Констянтинівну теж не пожаліли. Таким чином "свободівці" розпочали кампанію боротьби з комуністичною ідеологією, яку Олег Тягнибок, пройшовши до Верховної Ради, проголосив першочерговою задачею своєї партії. Сама по собі ідея боротися з комунізмом в країні, де комуністів вже не лишилося навіть серед комуністів особисто мені видається дивакуватою, але бог з ним. В решті решт символи соціалістичної епохи виглядають, м'яко кажучи, недоречно там, де обливаючись кривавим потом будуют капіталізм, як і всі ті вулиці імені щорсів, ворошилових, бонч-бруєвичів, які до даної місцевої не мають ніякого відношення. Не зважаючи на здійснення такої, здавалося б, корисної і благородної місії, "свободівці" від мешканців Охтирки та Жовтневого не дочекалися. Навпаки, невдячне бидло ремствує і погрожує повідривати відновлювачам історичної справедливості найрізноманітніші частини тіла. Маю визнати- цілком обгрунтовано. Справа в тому, що є як мінімум дві вагомі обставини, які пояснюють, чому члени ВО "СВОБОДА" мудаки. Перша: діяльність будь- якої опозиції в будь- якій країні ґрунтується на принципі "чим гірше, тим краще". Тобто, чим гірша ситуація в країні, тим більше у опозиції шансів після наступних виборів перетворитися на владу. В нормальних країнах негатив опозиції врівноважується стараннями влади зробити життя своїх громадян якомога кращим і комфортнішим, щоб, відповідно, залишатися при владі якомога довше. У нашому ж випадку, коли від влади добра не дочекаєшся, ваші перформанси, хлопці, не політика, а знущання. В чому негатив конкретно дій ВО "Свобода" проілюструє друга обставина. Так сталося, що будь-яке конкретно взяте місто, містечко, село, які партійні функціонери розглядають виключно як арену політичної боротьби, для мешканців цих населених пунктів є ДОМІВКОЮ. А для дому що головне? Щоб було чисто, комфортно, затишно. Порожні ж постаненти, зламані пам'ятники, кострубаті надписи чорною фарбою на фасадах будинків не додають ні того, ні іншого. Саме тому не видно захоплення в очах охтирчан і жовтневчан. Це приблизно те ж саме, якщо хтось прийде до вас додому, насере посеред хати і приліпить згори табличку з яким-небудь актуальним гаслом. Як виглядає запропонований "свободівцями" затишок допитливий читач може глянути під катом ( дивитися ) І ні, я не вважаю, що вони дурні і не розуміють, що роблять.

1922-1924 роки. Позаду у Володимира Винниченка залишилася карколомна кар'єра революціонера і урядовця Української народної республіки, попереду маячила безпросвітна еміґрантська доля. А між ними, між минулим і майбутнім- цілих два роки вільного часу, щоб написати свій великий роман- утопію, за сумісництвом-- першу українську фантастичну книжку. Про політичну кар'єру Володимира Винниченка зараз знають практично всі. Хіба що хтось зовсім недолугий ще не висловився з приводу того, як треба було перебуваючи на перших посадах УНР розгромити всіх ворогів, не дати загинути юнакам під Крутами, врятувати державу і повиснути на віки вічні засидженим портретом в шкільному класі поряд з Шевченком. А от його творчість залишається мало відомою широкому загалу читачів. ( Власне про роман )

Респект!